Четвер, 01 Листопад 2018 | |
15:36
|
|
14:28
|
|
13:10
|
|
12:40
|
|
Середа, 31 Жовтень 2018 | |
12:04
|
Постріл гранатомета у вікно Рівненського військкомату пізнім вчорашнім вечором проголосив початок нової реальності, в якій житимуть мешканці області. Що це було – спланований терористичний акт, безглуздий за визначенням і «попереджувальний» за призначенням чи хуліганський демарш озброєних бурштинокопачів/контрабандистів/заробітчан/тощо, - має з’ясувати слідство.
Можливо, ми станемо свідками якогось викривального процесу, можливо, навіть «російського» сліду, хоча зрозуміло вже зараз, що ця задачка буде важкою для розв’язку нашим правоохоронцям, які в більшості своїй до цього вправлялися у знятті штрафів за проїзд Соборною та "спецопераціями" із зачистки бабусь на базарі.
І все ж, хороші слідчі в міліції ще залишилися. А теракт – він же як звичайний злочин –підготовлений або спонтанний, залишає сліди, речові докази. Тому і розслідувати можуть звичайні слідчі. Підсилені, звісно, спецгрупою зі столиці.
Однак у теракті є важливими інші – політична та інформаційна - складові. І відповіді назапитання, які ставлять ці наслідки пострілу, повинні дати не міліціонери чи працівники СБУ, а ми – звичайні городяни і мешканці області.
По-перше, - розрахунок на паніку. Знову ж таки, навіть якщо постріл був ситуативним,«п’яним» (при наявності такої кількості зброї в країні це можна легкоприпустити), інформаційні ресурси, фінансовані сусідньою державою, зроблять зцього чергову страшилку. Якщо ж постріл був навмисним, то інформаційна кампанія стане, за кремлівською традицією, просто іншим продовженням теракту – в соцмережах, телебаченні, чутках. До речі, за оперативністю і характером сьогоднішньої інформаційної реакції на рівненський постріл можна буде зробити опосередкований висновок стосовно плановості/позаплановості теракту. ОРТ розповість «правду» - запасайтеся попкорном.
До речі, у чомусь вони – і свідомі і несвідомі московські троллі - будуть праві – а саме: війна не має кордонів у ХХІ столітті і почуватися безпечно не може людина ні в Маріуполі, ні в Рівному, ні в Парижі. Але питання тільки, а що ми відповімо на цей виклик? Панікою? Цього від нас вони і чекають. А, може, - організованістю і свідомістю? Пильністю? Мобілізацією правоохоронців на виконання своїх прямих обов’язків із забезпечення безпеки громадян?
По-друге – розрахунок на мовчанку. Наші «силовики» звикли давати журналістам дозовану інформацію. І то не завжди. І без надміру інформації журналісти розкопують дані про доходи, фотографують неправильно припарковані авто…» Шкодять», одним словом… А що вони будуть робити, коли інформації отримають більше? Страшно і подумати начальству в погонах. Це – щодо особливостей роботи із журналістами. А от щодо народу – щоб поговорити з тим самим народом – так то ще важче. Тільки-но розпочався процес формування Громадських рад при правоохоронних органах, тільки-но почалося змінюватися ставлення до людей і до їх проблем… Але мовчати не можна.
Потрібно говорити. Відверто. Бо рівняни, як і українці загалом зросли, змужніли і навіть багато в чому переросли своїх правоохоронців і політиків. Рівняни мають чудовий досвід самоорганізації і самодисципліни, і тільки з цими їх властивостями і з їх допомогою правоохоронці можуть знайти і виконавців цього злочину і попередити будь-які інші…
…Зрештою, може все виявитися банальніше. І не гранатомет підствольний то був, а ракетниця, і не терорист, а підвипивший «прапор» (чи й звичайний «крутелик») захотів показати свою майстерність у стрільбі. Як кажуть – яке село – такі й теракти… Але ситуація довкола така, що у нас вже не залишилося часу для жартів. Потрібна постійна пильність і організованість. І спокій.
Якщо ж все таки – теракт, то і у цьому факті можна знайти підстави для стриманого оптимізму (як це не дико звучить у нашій ситуації). Вочевидь, ВВХ із своїми терористами на Донбасі видохся вкрай і шукає способи іншого продовження війни, перенесення терору на інші області України, сіяння паніки. Значить, не все так погано і наші ЗСУ виявилися йому не по зубам…
Що ж нам робити? Насамперед, не нарікайте на міліціонерів чи СБУшників. Вони такі є, як є. Вони– теж віддзеркалення хворого українського суспільства, яке у військових умовах бореться із своїми болячками. І як змінюється і виліковується суспільство, так і змінюються і виліковуються вони. Поступово прийдуть нові люди. А зараз - підкажіть, допоможіть. Бо це – наше місто, наша область. Наша зона відповідальності перед нашими батьками і нашими дітьми.
І якщо хтось думав, що його не зачепить, що можна стояти осторонь допомоги армії і країні – ви помилялися. І якщо хтось думав, що все обмежиться тільки військовими операціями на Сході, а терористична загроза є міфічною – ви помилялися. У нас такий сусід. Це не добре і не погано. Так є. Маємо жити з цим, сприйняти це як плату за те, що належимо до українського народу і хочемо самі визначати розвиток своєї держави. Маємо жити в постійній готовності захистити свої переконання і своїх рідних. Якщо хтось не усвідомлював цього раніше, то має зрозуміти тепер, коли війна на його порозі.
Сергій Штурхецький
Коментарі:
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису